війною здолїли повалити сю величезну імперію! Нечувана річ! Щасливі комплїкациї полїтичні спасли, зрятували її від конешної руїни… Після нехибного історичного закону такі полїтичні пригоди вельми пожиткують полїпшенню внутрішнього ладу в державі. Мусимо поставити пекуче питаннє, коли устої виказали себе порохнявими, то якими иньчими їх замінити? Життє й письменсьтво на се відказували вимаганнєм знести кріпацтво, завести осьвіту, европейські порядки. Почалась робота в сїм напрямкові. В певнім звязку з сим просьвітним та поступовим рухом почув ся национальний рух в придавлених, пригнїчених народностях. Рух, в одних, щасливше стоявших, до здобуття конституцийної волї, а в других письменської. Р. 1863 став фунґувати фінляндський сойм, польске питаннє виплило на сьвіт, український письменський рух зміг ся незвичайно, заворушив ся такий саме рух письменський у Латишів, Естонів, Грузинів, у Вірмен і т. и.
Всьому сему відрадісному рухові не судило ся дійти до значного результату. Нещасливе польске повстанє перелякало центральний уряд: йому здалось, буцїм лїберальна полїтика приведе до роскладу росийської держави і, певна річ, повернув „назад“.
„Два роки тому (пишуть з СПБ. сїчня 10. р. 1865 в Independence belge) Росия була на дорозї справжнього поступу. Отже по польскому повстаннї трутизна ультра-росийської реакциї затруїла полїтичні круги і Росия далеко посунулась в зад. За часи сього крізїсу, незмірного розбуяння патріотизму, уряд переняв ся згубною гадкою: усякі питання внутрішньої полїтики підводити до польского питання, котре сталось якимсь страховищем, заваджаючи якому-будь лїберальному поступованню“.
І справдї, й до национального кожного питання не те, що прикладалась мірка польского, а навіть всї вони були не що як не інтриґа польска, як се ми побачимо не раз.
Ось послухаймо, що наприклад росказує про „українофільство“ д. Катков, інспіратор урядової полїтики тогочасної.
