Отже довелося з нічим вертатись до свого потягу. Знову ешелони, коло яких пораються якісь темні постаті, вози, в яких стогнуть голодні, здихаючі без нагляду коні та нарешті наш вантажний поміст.
На велике моє здивування гайдамаки не сплять: на помості летючі мітінґи, ґрупи людей, розмови, вигуки. Зясовую, що прийшли ґрупи аґітаторів із залізничих майстерень, які намагаються довести гайдамакам помилковість їх поведінки щодо самостійности України та визнання Її владою, — Центральної Ради.
Ведуться горячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з соціяльними твердженнями робітників майстерень істнує глибоке розходження в національному питанню: розходження тим більше, тому що ні один з аґітаторів не володіє хоч сяк-так українською мовою, не визнає зовсім самого навіть істнування українського народу, вважаючи ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та тріск пострілів, — долітає з міста, лише боротьбою „буржуазной Центральной Ради“ з революційним пролєтаріятом.
Спори загострювались, гайдамаки починали хапати за кріси, хвилина, і булиб забули, що перед ними безбройний робітник, який прийшов покищо без ворожих намірів. Доводиться вмішатись до них і поставити вимогу звільнити поміст, бо вже пізня ніч.
Сторони розходяться обмінюючись останніми, вже цілком ворожими викриками та ще довго потім гудуть розмовами вози, в яких ніяк не можуть заснути гайдамаки.
