для вугілля, — стає з боку Київа I., із сусіднього потягу витягаємо дві гармати, які вишкірюють свої набиті гирла в протилежні боки, забезпечуємо від несподіванок гайдамацький ешелон, два „Максіми“ витягаємо на кручу, якраз над помостом, — обслуга скорострілів влаштовується по малих хатинках на самому верху кручі, два близші до потягу тори звільняємо від возів.
Готово! Тепер можна „явиться по начальству“. З невеличкою охороною продираюсь поміж потягами в напрямі на стацію. По дорозі знаходжу той потяг зі зброєю та набоями, що виправили ми з Олевська. Вартові гайдамаки (три відпочивають, два по обох боках потягу вартують) доповідають, що через ці два дні, відколи вони тут, весь час йде грабунок ешелонів; що на стації безладдя, якийсь старшинський відділ формується, якісь вільні казаки, чи пак якісь міські паничі; був правильний відділ Богданівців та кудись пішов, але очевидячки стація Київ II. за „Центральною Радою“.
Нарешті дійшов я до стації. Питаю за командантом, — кажуть на другому поверсі. Іду по сходах, на яких сидять ріжноманітно вдягнені й озброєні люди: довгий коридор теж повний такихже спячих озброєних людей. Попав я у якусь кімнату, де біля скорострілу пораються якісь типи в червоних лямпасах. Вони розмовляють зі собою по московську і звуть один другого „ваше превосходительство“ — питаю, — кажуть, що в тій нерозберисі, вони, молоді ґенерали, не хочуть бути без зброї, тому витягли скоростріл та ладнають…
— „Треба розброїти оцю контр-революцію“ — бурмотять за моєю спиною гайдамаки.
