Та не можна сказати, щоби і старшини були вповні вдоволені царським режімом. Що правда, вони були більше економічно забезпечені, мали окремі права і становище, були засуґестіоновані ідеями „святости“ війни, всеж таки весь тягар спочивав на них, на їх життю та їх здоровлю, а відгомон політичної боротьби, що йшла у державших центрах за владу, примушував старшин призадуматись над тим, хто є виною всіх тих неуспіхів й даремного наражування їхнього життя і приходив до висновків тільки неґативних, щодо істнуючого ладу, вищих штабів та кермуючого проводу.
Так то російська армія вже була поділена перед початком революції на низку ґруп та верств, які одна одній не вірили, ненавиділи себе й були готові до діла, щоб скинути кермування тих, кому не вірили й кого числили за чужого.
До революції, знайти порозуміння старшини з вояком було майже неможливо. Старшина не міг, в умовах близшого догляду начальників та невідомого йому окруження своїх же випадкових товаришів по зброї, ризикувати повести з рядовиком будь яку бесіду на політичну тему, крім тих балачок, що йому по певній наміченій з гори програмі були наказані. Близші зносини могли бути тільки на ґрунті „землячества“, бо не заборонювалось вести розмови про домашній побут „на волі“, тобто про те життя повсякчасне, від якого й старшина, з окрема резервовий, і звичайний вояк були примусово відірвані.
Отже ми й бачимо, що передреволюційні настрої в російській армії зробили прірву між старшинами та вояцтвом, а старшини були наприкінці війни
