Ця ріжниця збільшувалася в міру віддалення від бойового фронту. Гульба старшинства на задах, в запіллю, ставала більше побутовим явищем; вона що раз більше дратувала сіру вояцьку масу, яка знала про свої втрати, скільки вона поносить жертв своїм відорванням від щоденної праці, жертв, які ніколи не доповняться, бо допомога т. зв. „призивний пайок“ для родин вояків це тільки фікція.
Крім згаданих причин невдоволення і негодування на старшин з боку вояцьких мас була ще одна може й більше дразлива актуальна справа; а саме царського уряду політика внутрі армії, яка виливалась у формах примусового „ура патріотизму“, „цареславія“ та заперечування людської особистої гідности з перебільшеною пошаною до всіх верховодів, перед якими сам статут вимагав „раболепствованія“. Ця політика провадилась виконавчим апаратом армії, яким було старшинство, а це робило його зненавидженим.
Всі боєві накази передавані з гори до виконання переводились і досліджувались також старшинами, а ці накази завжди видавались масам недоцільними а то й ворожими, бо слали їх проти сильнійших своєю технікою Австрійців та Німців майже на певну загибіль, бо починаючи від 1915 р. російська армія успіхів мала дуже небогато і за кожний найменший успіх мусіла платити горами трупів й тисячами жертв, затоплюючи технічну висшість противника не в ріках, а в морі власної крови.
Дарма, що гинули масами і старшини — все одно всі ці втрати зачислювались тільки на конто їх провин.
