вельній праці. А ліс довкруги шумить-гуде прастарі казки…
Але не обійшлось без пригод на тому шляху. На водохрещі (Йорданські свята) були ми в селі Погості, ще на Білорусі, і гучно відбули свято. Співали в церкві по українськи, з бідою переклавши самотужки славянський текст, били з рушниць на водосвяття, і кидали ручні бомби замісць стрільби з гармат. Наслідки були несподівані: на закінченні свята покликали команданта полку з декількома представниками штабу до недалекого панського фільварку, який дійсно був панським тільки по імені, (всього 30 десятин землі), щоб познайомитися зі стежою польських уланів, які надійшли з австро-німецької сторони, від легіонів Пілсуцького розшукувати корпус польських військ Довбура Мусніцького.
Вони перейшли через російський фронт з кіньми, зброєю та в уніформі…
Нам ясно стало, що вже кінчаються змагання по бувших межах державних уґруповань народів та що тепер починаються інші часи… На всіх мітінґах фронту нас переконували, що ці межі мають бути тільки соціяльні, одначе на цілім нашім шляху нашого походу до того часу, а також і ця випадкова зустріч, доводили, що ці межі не є тільки соціяльні, що головно треба брати під увагу якраз національний момент. Також стало нам ясно, що і російсько-німецький фронт, як такий, вже перестав істнувати.
На другий день після цього випадку ми мусіли переходити залізницю з Лунинця, на якій були етапи, варти і т. д.
Перейшли ми її між стацією Манденевичами та Петковичами без перешкод. В Манденевичах довело-
