знову шукати правдивого шляху. Користуватись провідниками з місцевих людей було дуже тяжко, бо вони вийшовши зі своєї оселі тікали з дороги, а в деяких випадках не знали навіть і шляху, по якому можна було би проїхати до сусідньої оселі, знаючи тільки шлях до того містечка, з якого приїздили до них Жиди та шляхи до своїх сіножатей. Треба зазначити, що йшли ми надзвичайно дикими дорогами і районами Полісся, так, що наприклад село Глушковичі вперше побачило військо, яке викликало своєю появою страшенний переляк. Це село має з близшим до нього містом Туровим (40 км. віддалі) сполучення 2–3 місяці в рік, коли замерзнуть болота. Позатим живе своїм окремим життям і не будує інших печей, як просторі огнища, подібні до європейських ватранів (коминків) тільки без бічних стінок, так що вогонь йде цілою стіною кидаючи світло та жар на кімнату. У тому селі більше, як в інших, удержались прастарі поганські звичаї. Цвинтар найбільше витриманого типу польських цвинтарів: величезні хрести позатикувані на курганового типу горбках, на кожнім гробі осикова колода обрубана з одного краю драбин частими вирубками й сперта на двох великих природніх камінях — „валунцях“ (ледового періоду), які підпирають її з обидвох боків майже в самій середині. Кладовище огороджене невисоким муром, який тягнеться по низу горбовини та складається з таких же „валунців“. Такого типу кладовище намальоване одним із польських малярів, призвища якого не памятаю, на картині під назвою „Пйорун.“
Отже на тому шляху, через глухе Полісся, довелося нам боротись не тільки з природою, хо-
