необхідний, з огляду на далекий шлях, на якому годі було числити на нормальне постачання.
Відразу, по виході з ліса, наткнулися ми на прояви тієї „демобілізації“, що відбулася в російській армії: застрягла в замерзлому болоті і стояла нахилившись на шляху цілком справна 42-ка гармата, а коло неї лежали два здохлі вихудлі коні. На селі в 1½ кільометра від ліса знову найшли покинуту „канцелярську повозку“ 12. важкого мортирного (моздірного) дивізіону, з якої взяли блянкети та печатку, щоби використати на дальшім шляху,
Перший день проходу пройшов спокійно. Ми йшли то по лісах — вільхових, березових, густих та великих, які були першими вістунами Полісся, то відкритими засніженими полями і пройшли декілька сіл, причому в тих, через які шлях йшов із заходу на схід, полк зголошувався як українська частина, що йде на Луцьк (штаб III. армії), а в тих, через які доводилося йти з півночі на південь, йшли вже як 12. важкий дівізіон, що тягне за сіном у Полісся.
Ті місця, куди ми йшли, були від фронтової смуги 40–50 кільометрів поза гостинцями, далеко від залізниці, а тому жадного війська там не було і життя йшло там майже нормально.
Цікавий цей край що до складу населення та що до його психольоґії. Тут перемішалися елєменти білоруські, польські, литовські та татарські (рештки Ліпківської орди). Останні осіли тут на прикінці XVII віку, і цілком затратили вже свою мову, залишивши собі тільки давню віру предків та деякі звичаї. Будинки кожного з тих народів, по зовнішнім вигляді і по внутрішнім, відріжняються один від другого, не кажучи про поведінку та відношення.
