„Так“.
„Сталося так, що після пляну ч. 2. треба робити! Без згоди робимо: починати негайно в ночі. Про виконання донести. Як перешкоджатимуть, бити. Добраніч“.
„Спокійної ночі, товаришу“.
„Ето ви по хохлацкі? — Да, там свой человєк паймьот“.
Не починало ще на день благословлятись, як підійшли перші українські сотні і вирядились біля землянок. Ще мело.
Після коротенької промови команданта, що вияснювала ситуацію, сотні підтвердили рішення, щоб не коритись.
Швиденько пішли дозори (стежі) — понесли на руках скоростріли, а решта почала займати холодні землянки та шукати палива.
Виявилося, що склад палива, очевидячки з огляду на холод, був покинений вартою — тож поставили ми свою та запалили грубки.
На світанку коло 7. години повідомила телєфоном українська рада Туркестанської дивізії, що всі сотні вже вирушили, що в дивізійному комітеті паніка, що телєфонічна лінія на контрольних стаціях перехоплена, телєґраф зіпсутий і все йде гаразд.
Я слухав повідомлення в присутности вартового члена, який приймав кореспонденцію і обдивляючи аероплянові скоростріли, що стояли очевидно для паради в кабінеті голови комітету, я підсміхався з людей, яким не спиться.
В комітеті я залишився, і ждав на дальші події. Коло 9. години вранці явилося начальство — голова та секретар.
