відповів Сташкові, що зараз буде німецький старшина ґенерального штабу.
Один з німецьких вояків швидко, розбризґуючи в калюжах воду, подався назад до своїх окопів, а делєґація залишилась над рівчаком. Довга хвилина мовчанки переривана німецьким старшиною, який вдався у лірику і сказав звертаючись до мене: „Яка це велика хвилина — може початок кінця міжнародньої різні й початок спокійного співжиття народів“… На це відповів Сташков трафаретною мітінґовою фразою: „Правда, давольно етой проклятой вайни!“.
Тимчасом з німецьких окопів вийшов новий гурток — чотирох людей. Коли вони наблизились, ми побачили знайомого вже нам вояка, виголеного, з моноклем чистенько одягнутого майора ґенерального штабу з двома золотими зубами, та ще одного старого сотника з обличчям, на якому малювалась нудьга, імовірно на його думку задля даремно промочених черевиків. Крім цього був з ними і міцний бурш, — „ляйтнант“ з виглядом людини, що повнить службу — безкритично, на приказ.
Вони підійшли та нараз віддали почесть так одночасно й так вправно, що мимоволі підтягнулись і наші; витягнулись приклавши руку до шапок.
Після коротенької розмови поміж собою, той же німецький старшина запропонував шукати сухого переходу, щоби переглянути уповноваження сторін.
Довго посувалися ми вздовж рівчака, аж найшли напів зруйнований місток і зійшлися на сухому місці.
Німецький майор ґен-штабу підійшов просто до мене і привітав „гер-оберста“, висловивши радість з приводу такої стрічі. Я удав, що не розумію ні-
