Діставши записку пізно вечером, дивізійний комітет скликав загальні збори та почав збирати делєґацію.
На чолі дивізійного комітету стояв тоді стрілець Сташков, малописьменний робітник, який зачислювався до завзятих большевиків. Він був у розпуці, бо уявляв собі всю важливість ситуації й брак сил на те, щоби взятись до пертрактацій. В той час в дивізийнім комітеті залишився тільки один бувший старшина — я, а в дивізії було лишень 4 кадрових старшин. Все-ж таки порішено наказ виконати і пертрактації почати, повідомивши про це вищу інстанцію — корпусний комітет.
В делєґацію вибрано самого товариша Сгашкова, двох членів комітету, одного жидка за перекладчика та мене. Спершу я не міг приняти вибору із тих мотивів, що не знав, як ставиться до мирових переговорів мій український уряд, та після довгих умовлень згодився бути при делєґації тільки технічним референтом, щоби як то казали товариші „нємєц нас не обманул“.
Ранком виїхали ми на відтинок нашої позиції, на якому широка багнувата долина Німану розділяла два горбки, які були заняті один російським, а другий німецьким військом. В ранішньому ясному світлі різко видніли російські й німецькі дроти та окопи ясно виблискуючи на сіровато-зеленому тлі калюж з осінніх дощів, що вкривали майже 1½ км. простір між дротами.
Делєґація пролізла через дроти, але „технічний референт“ нагадав, що у таких випадках требаби мати сурмача та білий прапор.
