Але справи не занедбувано. Бували випадки, що під час загального мітінґу цілої військової частини, український гурток збирався на томуж місці окремо для вирішення своїх справ, бо не було іншої ради.
Дальшу орґанізацію та впорядкування в межах цілої армії посунув наперед 1-ий український військовий зїзд.
Заходами начальства не дістали Українці III. Сибірського корпусу, в свойому глухому куті, заклику на цей зїзд, але російські накази, що забороняли висилати делєґатів, дістали.
Негайно-ж, без усяких дозволів, скликано загальні сходини по частинах, які виявили тверде рішення всіх Українців, щоб делєґати виїхали.
Після ухвали цих зборів, також революційним шляхом, зібралися ради частин, щоби вибрати дивізійну раду переважно з тих Українців, що вже були в комітеті. Кожна дивізія обібрала делєґата на зїзд. Делєґатами від 7. Туркестанської дивізії були вибрані „прапорщик“ Кудран та один рядовий.
Дивізійні ради, зібравшись у містечку Мирі, обібрали корпусну раду, головою якої став „прапорщик“ Андрієнко з Полтавщини, писарем Іваненко, скарбником підстаршина Біндик з Київщини.
Великий Боже, як же обєдналося все тоді проти Українців! І комітети (революційна демократія), і начальники, (контр-революція по тодішній термінольогії); не тільки не було допомоги для делегатів, а всякі перешкоди. Ні засобів на поїздку, ні документів подорожі, ні грошей, а тільки переконування не руйнувати спільности революційного фронту від одних та накази „тащіть і нє пущать“ від інших.
