Сторінка:Петрів Спомини з часів української революції 1 1927.djvu/177

Ця сторінка вичитана

ми в бувшій Росії), що з боку Бердичева має підійти військовий ешелон. За хвильку входять з суворим виглядом два гайдамаки, з яких один докладає: „Усе готово, батьку“, а другий спокійнесенько і не поспішаючи відбирає пистолю від команданта перестанку зі словами: „Тобі вже не треба, хлопче“. Це хлопці виявили ініціятиву і розброїли всю варту стації не даючи їй змоги прочунятись.

Швидко рвемо телєґрафічні дроти, псуємо семафор і вхідні стрілки та в першім світанку мрячного досвітку робимо останні приготування до висадження мосту. Димить запалений шнур, відбігають сапери, а здалека чути гуркіт підходячого ешелону. Міцний вибух якось глухо вигукує в густому холодному тумані. Стовп чорного диму роспатланою шапкою розходиться вгорі. Ешелон термосить аж реплять шини. Паротяг налякано свище та спинюється в кількох кроках перед проваллям, де був міст. Дякувати Богові завдання виконано, а ешелон цілий. Бо невідомо, хто в ньому їде: чи то ворожі нам відділи, чи то „кобилка“. З возів, як стурбовані муравлі вибігають люди, — аж чорніє довкруги! Починається безладна стрілянина в бік відходячих до хутора саперів та гайдамаків, з хутора самовпевнено татакають чергами наші Кольти, стрілянина від ешелона втихає і чорні, погано видні в тумані, ріжні люди зникають, ховаючись. Сідаємо на коні та пірнувши в тумані, губимо з виду ешелон, залізницю, людей біля неї; тільки якийсь час чуємо, як хлопають приглушені мрякою постріли спряморані очевидячки в „уявленого ворога“.

Вертаємось до Пятигірки. І хоч як втомлені коні та люди, але треба давати собі раду з 12-ю