більше яскравою була хвилева моя розмова з ґенералом Дітріксом, начальником штабу у ґенерала Шокорева, — команданта чеського корпусу.
З ґенералом Дітріксом, який мене знав ще із співпраці в штабі Київської Військової Округи, зустрінулися ми випадково в Житомирі в готелі і він, довідавшись, що я командую кінним українським полком, докоряв мені, кажучи: що коли я не міг витримати „товариського безладдя“ в російській армії, то повинен був іти бодай до тих „інородців“, які не шматують Росії та вірні, хоч не законному російському урядові, то бодай обовязкові Росії до її спільників.
Як би то не було, а в Житомирі був вир — людей, подій і політичної гри, так, що навіть у самім Київі, в часі найзавзятійшої в ньому боротьби, я не бачив так безнадійно дезорієнтованих людей, як оці „обивателі“ Житомира.
Вони боялися приходу Німців, а ще більше боялися російських большевиків, боялися, що підуть Чехи, а ще гірше, що присутність Чехів викличе бої в Житомирі. Мріяли про російські установчі збори, а одночасно боялися, що зникне влада Центральної Ради, з якою вони звязували сякий такий лад і спокій.
Вся, ця здезорієнтованість виявлялася в розмовах, невиразній поведінці, нервовості, а при цьому місто жило горячковим темпом „гандлю“ та спекуляції, викликаної присутністю мас війська та його потребами, взагалі збільшеним темпом життя прифронтового центру.
Осібно нервувалось жидівство, яке намагалося догодити всім і балакало мовами тих, хто до них
