Голова гірко скаржиться, що: „ось обібрали а ніхто не слухає, а лише байдакують та хуліґаничають“, а парубоцтво, зіпсуте близьким містом насміхалося над урядовою особою.
Цілком інший малюнок виявляло село Ливіків, недалеко Житомира. Село було що-правда дуже по большевицькому настроєне та „самоопреділилося“ аж до відокремлення від усякої центральної влади, але внутрі себе було знаменито впорядковане. Поділене в адміністративному відношенні на вулиці, а вулиці на десятки з виборним, авторитетним начальством, при чому цікаво, що безпосередніми виборами обібрані були лише десятські, а дальше начальство вибирало лише обібраних з поміж себе. Це був своєрідний напіввійськовий лад, близький по типу до первісного українського ладу IX віку.
Це село було типом тих орґанізацій, які ставили такий рішучий опір всіляким централізуючим спробам якоїнебудь влади.
Ці три переходи, які пройшли ми від Ігнатівки до Житомира, нічим не відзначились, мабуть крім того, що третий Гордієнківський курінь ішов весь час по ґрунтових шляхах і раз-у-раз діставав накази проводити розвідку в ріжних напрямах і тому тягнувся поза загоном майже на 15–20 верстов. Отже коли ми підійшли до Житомира, всі активні українські частини були вже навантажені на ешелони та на поготівлі вирушити до Коростеня. Відшукав штаб загону, який у той час був на „прийомі“ у виборного командуючого південно-західним фронтом, бувш. прапорщика військового часу, Кудрі. Цей панок років з 28, з купкою вибраних осіб, які називалися його штабом, утік у вигідному сальоновому ваґоні
