я чкурнув, діставши наздогін кілька безладніх стрілів.
Більше таких фактів розгрому панських маєтків мені не довелося бачити, але з оповідань у тих селах, де ці маєтки були знищені, все виходила картина досить подібна до попередніх. То сольдатеска починала погром, а село приєднувалося, або відбивало від погромщиків награбовані річи і в заверюсі боротьби запалився будинок, то знову залишений на хуторі пан чи управитель не підчинився наказам влади та пробував ставити збройний опір, а при його зломлені доходило до пожежі та грабунку, то салдати бандитського типу вернувшись із фронту здеморалізовані війною починали на власну руку грабунок „грабуючи награбоване“, а за ними пішло й село, або ж навіть решта „статечних“ селян починала відбивати награбоване бажаючи перевести як самі казали, „орґанізовану соціялізацію“, але вкінці були переможені бандитами, або економія згоріла з рук розлючених бандитів.
Трудно було когось у цій біді обвинувачувати, зокрема ж село, в якому не було ніякого, головно підчас революції необхідного, твердого керовництва, досвідченого, а рівночасно відданого інтересам села.
Яскравим прикладом значіння такого керовництва було село Білопілля, де до цукроварні надіслав уряд Центральної Ради чету Сердюків. Четар цієї чети, сам селянин з походження, ще й студент, швидко став осередком і влади і громадського життя у цьому величезному селі, виконуючи не лише функції дорученої йому охорони цукроварні, але поширив їх і на допомогу фомування вільного козацтва і на впорядковання громадської влади. Все це
