Поїхав я у супроводі одного вартового до панської економії, куди мене також не пустила озброєна варта.
Поки їхав я селом, чув якісь не дуже голосні свисти по вулицях. Через невеличкий час чекання перед брамою економії, я добре розбалакався з вільними козаками. Довідався я, що вони саме ниньки „відбили“ квартирієрів 12. Російської кінної дивізії, яка примушена була розташуватися в інших селах, а що перед тижнем „відбили реквізіцію“, яка прийшла зі стації, де розпоряджався представник „тимчасової армії“ (Армія тимчасового уряду), якого тепер змінив представник армії Ч. 9, (цебто підпорядкований комуністам, які мали на виборах до Всеросійських Установчих Зборів список Ч. 9.) врешті, що це „відбиття реквізіції“ коштувало село двох убитих і шість ранених.
Нарешті зявився і сам „козацький сотник“, — кремезний дядько років 40, у селянському вбранні без усяких відзнак, але з пистолєтом і шаблею. За ним прийшла „козацька чота“ з парубків теж ріжноманітно вдягнених, але з рушницями, і всі вони намагалися „йти в ногу“ з усіма зовнішними відзнаками правильного війська.
Дядько „козацький сотник“ почав розмову попередивши, що гребля вже міцно обсаджена „вільними козаками Пятигірки“ та що без дозволу села нас ні в якому разі не впустять.
Я йому заявив, що мене не обходить, чи впустять мене в село, хоч які потомлені наші коні та гайдамаки, а що я мушу пройти крізь село, бо маю наказ від командування, призначеного Центральною Радою, бойовий наказ, який мушу виконати.
