ла лишень цінна досвідом, як уміло Петлюра маневрував поміж селом, своїми гайдамаками і деякими відділами допомогового значіння, що до них приєднались нпр. якимсь „питательним пунктом“ явно „общерусского напрямку“.
Я був наочним свідком, як сельрада Шпитків була переконана в необхідности допомогти свойому війську та як вона з повним почуттям свого обовязку видавала харчі та пашу з великого панського маєтку, який був реквірований, але не розграбований селом; як голова сельради робив начальницьким тоном уваги старшині Коша, а кошовий лише підтакував, підтверджуючи необхідність зберегти народнє майно, а за якої чверть години ця лагідна нібито людина різко і непривітно наказувала начальникові „питательного пункта“…
Біля Коша крутився якийсь добродій, вдягнений на пів військово на пів цивільно, але зі значком Академії Ґенерального Штабу на коротенькій бекеші, з крісом через плече та револьвером при боці. Він забалакав зі мною та представився як „ґенерал-майор“ російського генштабу — Осецький. Він „відходив на захід“ зі Слобожанами та радив мені просто привести полк до Коша і край.
Вечером вернувся я до полку та застав там велику зміну. Мій помішник доклав мені, що в часі моєї відсутности відбулася нарада командантів, на якій обібрано начальником усіх українських військ в Ігнатівці ґенерала російської служби — Присовського; що зі всього натовпу формується трьохкурінний Запоріжський загін і що мене призначено курінним третього куріня, в склад якого мають увійти: полк Вільної України, — (дякую!), імени Грушев-
