давала рушитись на тих відтинках, які вона обстрілювала. Тяжко від неї доводилося і нашій батерії, що була біля монастиря Святого Миколи: хвилинами просто бракувало їй голосу. Решта ворожих гармат, а було їх таки чимало, стріляли якось хаотично. Стріляла по певному напрямку кожна ґрупа, але що до віддалі та височини розриву шрапнелів, то вони були страшено нерівні, раз добре спрямовані то знову не вірні, не послідовні. Тоді ми ніяк не могли цього явища зрозуміти та щойно потім, уже наступаючи разом із Німцями, ми могли те все зясувати. Муравьов вигадав тоді штуку: большевики взяли з Дарницьких складів гармати, розвезли їх потягом та поставили вздовж залізниці, що йде від Дарниці до тимчасового мосту, на пристані, тобто лівим берегом вздовж цілого Київа, — забезпечили їх значною кількістю, теж підвезеною залізницею амуніцією та поставивши по два-три люда до гармати казали набивати та стріляти. Приціл перевірювали час від часу гарматчики, які їздили вздовж залізниці на паротязі.
Якби то не було, а вогонь був гучний та міцний і вражіння від нього було поважне, зокрема у звязку з поведінкою місцевого печерського населення, що складалося переважно з родин російських військових, служачих і тих, хто годувався при Лаврі та при богомольцях, отже з елєментів найбільш цареславних і найбільш „общеросійських“. Ці людці нетерпляче чекали на „рускіе войска“ та неґативно ставилися до наших змагань.
Як не хаотичний був цей обстріл, а всеж таки можна було завважити крім берегової смуги, два
