Спитав я Сливінського, чи є можливість дістати відповідь, чим розпоряджатиму, як візьмусь за оборону Дніпра і мені відповіли, — що при такій відсутности „державного і стратегічного почуття“ в кермуванню та у військових частинах, годі на щось конкретного числити. Та й дійсно, тяжко було визнатись, що робиться в штабі, де вже перевтома і нервування зробили своє. Навіть дехто, не виключаючи і старших, вже піддержувався алькоголем зі всіма наслідками того штучного підйому…
Тому прийшла мені до голови думка, що треба буде порозумітись із тими командантами, яких відділи вдержували порядок і не були ще розпорошені і так-сяк звязатись у спілній акції підпорядковуючись бодай самочинно, хоч би тому самому Петлюрі. З Богданівцями, які також показались доброю частиною, був у нас уже тісний контакт, але їх штаб не надавався до кермовання акцією кількох боєвих одиниць. Ми також не мали потрібного штабового апарату, Полуботківці були розкинуті, а з Січовими Стрільцями ніяк не годен було устійнити звязку.
В ночі Гордієнківські стежі вже увійшли в контакт з передовими стежами наступаючого ворога. Це була кінна розвідка 25. Сибірського полку, того самого полку, з якого вийшли всі Українці підчас формування Гордієнківського полку. Отже ця допомога „працюючому людові України“ в одній з її частин не мала ані одного Українця. Такий національний склад тих підступаючих частин зробив їх для нас ще більш ненависними.
Захоплені полонені зізнали, що йдуть частини бувшого Ґренадирського Корпусу, з яких Українці