Події розвивалися. Довірочні відвідини вояків приносили все то нові подробиці, навіть часописи, які приходили разом із транспортами круп, мяса та хліба і задержувались згідно з наказом відпустковцями, яких не було змоги затримувати. А накази все таємнійші та таємнійші. Вони привозилися окремими старшинами, які й самі не знали, що за військову таємницю везуть. Накази ці загострювали заходи проти аґітації та можливого розкладу на фронті…
Нарешті одного дня прийшов останній наказ, що вимагав від 7. Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на її ізольоване становище, менше підпавшої аґітації) дивізії виділити найпевнійший полк для відсилки на Москву.
Збірка старших начальників у той же день виявила, що ні один із полків не може бути досить „надійним“, при чому цікаво, що найбільш рішучо зазначив неможливість виконання цього приказу полковник Данченко, сам Полтавець, який своїм виразно українським акцентом зауважив, що його 25 Туркестанський полк вже за Минськом підніме революційний прапор і що наказ про це буде даний ним самим, Данченком[1].
Мусів виявити все і начальник штабу: про його таємні відвідини і про певність частин дивізії, але для… революції.
Грім з ясного неба не зробивби більшого вражіння, як оці дві заяви.
Вирішено вислати негайно до штабу корпусу тогож начальника штабу для інформацій про стан дивізії.
- ↑ Полковник Данченко поляг у рядах української армії 1919 р.
