розпоряджати, бо з 280 гайдамаками виконати це завдання — годі.
До вечера, провіривши охорону ланцюгового мосту і стійки для забезпечення Державного Банку обчислив я докладно, що до самої оборони лишається не більше як 80 крісів і 4 скоростр. Тоді познайомився я близше зі Слобідським Кошем і мені дуже подобалась їхня орґанізованість, чисто по військовому, їх штаб вільний від зайвих людей, прегарна розвідка і т. д. — все те, до чого звикли ми, техніки військової справи.
Вечером зайшов я знову до штабу Ковенка, де в той час обговорювався цілий хаос проєктів оборони Київа. Повно було тут людей. Якийсь російський артилерійський полковник голосно доводив по російськи, про свій догідний плян оборони, який вимагав поставлення на березі Дніпра, лише… сто гармат. Але як їх притягнути, коли ці дві гармати, що сиротами стояли коло штабу, були доказом повної неможливости переведення цього проєкту. Другий якийсь, також по вигляді військовий доводив, що треба зосередити всю піхоту до Дніпра, а кінноту аж поза Дніпром і т. д.
Тутже, на коридорі, вів уже новий військовий міністр Жуківський та полковник Сливінський переговори з якимсь військовим у чужоземнім уніформі, здається Бельґійцем, про можливість притягнення до оборони тих панцирних авт, які без діла стояли на Святошинськім шляху.
Розмова велась по французьки і Бельґієць рішучо заявив, що панцирників він не дасть і вмішуватись у горожанську війну він не хоче.
