З боку Миколаївської казарми, де були Сагайдачники, чути крик богатьох голосів й окремі вистріли. Спішу туди зі своїми хлопцями.
Під високою з бійницями цегляною стінкою, яка лучить окремі оборонні будинки старої фортеці, налякана голосуюча юрба людей у робітничих блюзах, сірих салдатських шинелях, звичайних цивільних одягах, обдертих, вимазаних в мазуті, між ними декілька жінок. Перед юрбою лежать трупи; з них один ще в смертних судорогах і стоять два наладовані скоростріли, які грізно спрямовують на цю юрбу обслугуючі їх червоні гайдамаки. Поміж скорострілами та юрбою, якраз поміж свіжими трупами стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим обличам у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій „салдатській“ папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострільців і схвильованим голосом: „Коли хочете розстріляти їх — і показує на юрбу — то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які може й по несвідомости, спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними може є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляли? Я того не дозволю, першу кулю в мене!“…
Користаючи з хвилевої тишини спитав я одного з Червоних Гайдамаків, який був недалеко : „Де я зможу побачити кошового отамана Петлюру?“ „Ось він!“ — вказав гайдамака на чоловіка, який щойно промовляв до скорострільців.“ — „От не дозволяє розстріляти цієї сволоти, а вони навіть наших ра-
