сити заклик поруч із закликом до Слобідського Коша та почати набір охотників.
Гроші ми дістали дуже швидко і без всяких формальностий. Я просто підписався в якійсь книжці, а той, у кого я підписувався, відрахував мені купу царських карбованців. На запит господаря полку, чи треба в розчисленню додержуватись російських звичаїв, чи може є які нові, той що видавав гроші, відповів: „а пишіть як хочете“… Це нас трошки здивувало — бо революція революцією, але в грошевих справах ми навіть на фронті звикли до більшої формалістики.
Коло полудня вернувся я з грошима та з наказами до своєї тимчасової касарні, де пообчищувані та повеселійшалі гайдамаки їли консерви з хлібом і запивали горячим чаєм. Сходив я до парні з останніми вартовими і по скінченню її передав варту коло Думи відділові Полуботківців, який почав помалу з боєм просуватися до памятника Олександра II.
За яких 20 хвилин після мого повороту викликали мене спішно до штабу Ковенка, де сам командант заголи просив мене вислати 12 козаків зі скорострілом на Крещатик, 10 на Бульвар, 15 ще кудись. На це я відповів рішучо, що з подібними не то що проханнями, але й наказами я прошу до мене не звертатися, бо розірвати полк і перетворити його в дезорґанізований натовп, який вже уявляють собою Полуботківці, я не дозволю і якщо ця поведінка моя не до вподоби, то прошу мене скинути з командира полку, бо поки я ним командую, полк буде виконувати всі накази, але як впорядкована одиниця, а не як випадково зібрана ватага. Коли хо-