так звану „Налібокську Пущу“ простором яких 900 до 1000 кв. кільометрів поміж Німаном та Березиною.
Та вже більш усього відчувати могли цю відсталість Українці в рядах поодиноких російських частин, бо-ж не тільки віддаль від краю, але й сама назва частин не давали можливости надіятись у них великого відсотку Українців і саме це було причиною, що про нас забували наші центри.
В рядах III. Сибірського корпусу було понад З і пів тисячі Українців. Більшість із них була в 7. Туркестанській дивізії, два полки якої, 24 і 25 Туркестанський, були сформовані в Берестю на Підляшшю, а переформовані в районі Могилева над Дніпром й доповнені із запасних частин української території. Цілковито майже знищені в районі Молодечне, два другі полки тієї-ж дивізії, 11 та 12 Туркестанський, мали теж доповнення з Українців. Чимало було українського елементу не тільки сибірського із Сибіру, але й з Наддніпрянщини поміж сибірськими частинами. Тільки дуже мало, майже одиниці з Українців були по гарматних та технічних частинах корпусу і тут зазначуємо, що це мало своє окреме значіння в нашій дальшій боротьбі.
Вся маса Українців у чужих адміністративних рямках з початком революції жила своїм життям не по вказівкам центру, а головно під впливом цієї інтуїції національних почувань та обовязку, яка така міцна буває часом у хвилях великих революційних здвигів, а тому і дослідження цього життя, яке виявляє істоту народніх рухів, є дуже цікаве.
Про революцію в штабі Туркестанців 7. дивізії довідався я в досить самобутній спосіб. Два–три дні після подій у Петрограді в автора цих рядків,
