Якраз наприкінці останньої промови спішно викликали до телєфону одного зі старшин, що був у делєґації. Він вернув за хвилинку та не діждавши кінця промови, доповів, що залишений при ешелоні сотник Андрієвський повідомив, що проти полку повели наступ озброєні відділи з боку Київа I. та що полк почав бій; отже події рішалися без нас.
Впала команда: „Позір!.. до коней!“ і вмить зникли гайдамаки з кімнати, де лишилися самі секретарі та представники Центральної Ради з головою останньої, який лише добавив: „Оцеж і військо“… Відходячи останнім попрощав я представників словами: „мабуть ще доведеться розмов та програм почути колись пізнійше“… Швиденько зібравши делєґацію та взявши скоростріли поїхали ми в напрямі Київ II., де зірвалася густа крісова та скорострільна стрілянина.
Як не поспішала делєґація, але справа вирішилась швидче: на мості коло Київа II. лежало декілька вбитих і стояла вже гайдамацька варта. Коло ешелона було тихо, тільки в бік Київа I. тріскотіли поодинокі стріли поміж нашими і невідомого ворога стежами. Пишу невідомого, бо ми тоді не знали, хто нам, тут ворог.
Сотник Андрієвський доповів, що до полку в нашу відсутність прийшла делєґація від майстерень Київа I., яка поставила ультимат: або підчинитись „єдиной всеросійськой владє“, або розброїтись та оголосити невтралітет. Відповідь природно була відмовна, та за 20–30 хвилин після відїзду (приїздили на паротязі) з боку Київа I. почався наступ озброєних розстрільних, які полк відбив. Перемога ця коштувала нас 7 ранених.
