Ми виїхали, переїхали міст через залізничий шлях до Арсеналу, на якому стояла вже озброєна варта від майстерень Київ I., але ні ми її, ні вона нас не чіпала.
Навмисне їдемо на Васильківську, бо там ширша вулиця та лекше в разі бою з кінними.
До Бесарабки ні одного озброєного, ні одної стійки, або стежі, так що такою дивною здається невпинна стрілянина з боку Печерська. На вулицях звичайне повсякчасне життя, тільки не ходять трамваї та якось брудно, неохайно.
На Бесарабці, на широкій площі, де великий рух людей, ходять як сироти пять Богданівців в уніформі і зі зброєю. Побачивши нас, готуються до бою за невеличкою решіткою малого скверу. Вони швидко зникають і площа пустіє. Та довідавшись хто ми, Богданівці пускають нас далі. Ідемо до Фундуклієвської і зустрічаємо нову варту шістьох озброєних, але щойно коло Колєґії Галагана, де міститься Військовий Секретаріят. Ті нас навіть не питають. От вже і будинок Педаґоґічного Музею, Центральна Рада, — яку вартують чотири Січові стрілці.
„Делєґація“ швидко злізає з коней. Шоши та Кольти „займають“ позиції по обидвох боках Великої володимирської за загородою в садку. Коні та коноводи ховаються у садок і тільки Максими похмуро дивляться своїми цівками просто в двері та вікна Музею, куди впевнено входить „делєґація“, скидаючи в часі ходу з плечий набиті кріси.
Січові стрільці дивляться безрадно, а потім починають розмовляти з обслугою скорострілів.
