На ранок другого дня нічого не вияснилося: той же шум боїв в стороні Київа з головним пеклом десь біля Печерська та вже повна неможливість будь з ким увійти в звязок телєфонічний. Але значно погіршується ситуація в районі стацій Київ I. та II: починається загальний страйк залізничників. Паротяги зі свистом випускають пару і покинуті обслугою стоять сиротами, без людей й без руху. Мені щоби уможливити скоре вивантаження, та пересунути потяг, ледви щастить знайти якогось механіка — Українця, який згоджується і то при умові демонстративного примусу з нашого боку, зробити необхідні маневри своїм ще не вистиглим паротягом.
Отже доводиться, так як у диких пралісах Поліся, робити все на власну руку.
Вважаючи на те вражіння, яке зробила на гайдамацтво і неясна так соціяльно як і національно залога Київа ІІ-го (лише „охочекомонники“, що виїхали вранці, були для нас зрозумілі як українські революціонери) і страйк робітництва та, правду кажучи, не маючи змоги і самому собі дати ради в тих суперечностях, що нас окружували та побоюючись завести своїх гайдамаків на Бог зна які манівці, вирішив я їхати з делєґацією просто до Центральної Ради, щоби на місці дати собі раду.
Це рішення викликало глибоке задоволення хлопців. В делєґації мали їхати всі верхові, які були в полку, два скоростріли Максима на двох колісницях, два Кольти і дві автоматичні ручниці Шоша, так що „делєґація“ в разі необхідности мала солідні „арґументи“.
