не кадрові фахівці, які всі майже вигинули в попередніх боях, тільки звичайні інтеліґенти та напівінтеліґенти, яких таким робом через їхнє старшинство запідозрівали в прихильности до начальства й до зненавиженого режіму, — як людей, яким не вірили. І хоч це недовіря було значно менше до старшин „земляків“, то все ж воно було основою певного упередження мас до закликів та проводу всякої інтеліґенції, тому краще воліли маси вирішувати всякі справи по свойому, самостійно та найелєментарнійшим способом.
Якраз на тому тлі внутрішніх непорозумінь серед російської армії буду змальовувати всі ті події, що відбувались у глухому закутку західнього фронту на самій його межі з північним, поміж річкою Німаном та його притокою Березиною, в смузі від Скробово-Несвіж аж до самої Березини, де були розташовані три дивізії 3-го Сибірського корпусу та 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, підчинені штабові III. С. К., який стояв у містечку Мир.
Величезне віддалення від залізниць (штаб корпусу в м. Мир) — 12 верств, фронт 35–50 верств і віддалення від битого шляху були причиною того, що життя в тому глухому кутку було досить відірване від загального життя армії. Дуже рідко коли, після революції, навідувались туди інформатори, бо перебування корпусу поза межами теренів головних операцій не принаглювало головних чинників революції до надто скорих відвідин.
Ще більшою ця відірваність була для 7-ої Туркестанської дивізії, у рядах якої був автор цих споминів. Вона займала найбільш глуху лісову закутину
