у мозку й рухаються мов хвилі залежно від стану свідомосте людини, а оцінює психічні явища тільки як дії, — і в сім разі доводить, що спомини старих се дії: складна праця думки, що спираючись на допомічні засоби: спомини однолітків, порівнання дат ріжних подій, то-що, працьовито відбудовує минуле, і відбудовує більш удатно лише тому, що перебуває в умовах корисніших для сеї праці.
Окрім того, зазначає автор, стара людина має дійсний насущний інтерес у такій розумовій праці, якого не має дорослий. Спомини старих про минуле — як бачимо — точніші, вищої якости, ніж спомини молодих, се чи не єдиний привілей старечого стану, що забезпечує йому ще місце в громадськім житті, де він не має вже иншої ролі. В первіснім громадянстві роля старих полягає в тім. що вони переховують і передають молодим поколінням традиції й історію племени; і в нас старих людей цінять головно за їх запас споминів: відомостей і досвіду. Тому суспільність посередньо й безпосередньо' заохочує старих людей до освіжування чи відбудовування споминів, якому дорослі не можуть віддавати потрібної енергії. Таким чином се згадування у старих людей з’являється не якимсь містичним процесом відживання старих сиоминів, якимсь „просвітленняма соціяльним явищем, що повстає на ґрунті об’єктивних умов суспільного життя: теперішнього — з його безпосередніми вимогами до одиниці, і минулого — як воно уявляється на підставі існуючих „рамок“.
Бо спомини старих, вільніші від безпосереднього натиску теперішнього ніж спомини молодих, все-таки не зовсім вільні від нього й не зовсім безсторонні. Вони теж підпадають впливові думок і настроїв сучасної громади, а зокрема громади старих: забобонів і упереджень старого покоління, передусім його симпатії до минулого взагалі. Та що-до сеї симпатії, то Гальбвахс завважує, що симпатія до минулого, властива старим людям, близька й переважній більшості людей, тільки в меншій мірі й у иншім виді. Ся більшість в своїх споминах звертається до минулого, часто навіть сумного, звичайно приязніше, ніж се здається оправданим, — і се помічення дає авторові нагоду проаналізувати ширше вплив сучасности на пам’ять або взагалі залежність споминів від: структури громадського життя, так як воно об’єктивно протиставляється одиниці. Робить він се, здається нам, дуже влучно як із становища індивідуальної техніки, так і з погляду соціологічної функції нам’яти.
Гальбвахса не вдовольняють ті пояснення, що минуле заховує в пам’яті старих таку принадність тому, що на ньому відбилось почуття вищої життєвої енергії й більшої гармонійности людини з оточенням, якої потім людина вже не відчуває. Він вказує, що саме спомини про такі фізіологічні почуття заховуються найслабше. Так, напр., людина не задержує виразного спомину про своє тіло в минулому, і не можучи переживати в пам’яті тих фізіологічних почувань, що характеризували молодий і дитячий вік, вона не могла-б пояснити ними свій жаль за минулим. Жаль і прикрашування минулого пояснюються власне не природою минулого, такого, як людина його пережила, а впливом сучасности — її громадською природою. Мрії про минуле се теж одна з форм душевного стану, де людина звільняється від безпосереднього контакту з громадськістю. Але не тим, що — як уві сні — вона втікає від усіх тих умов, з яких складається соціяльне життя, і не так — як розуміє се Берґеон, а тим, що в сих мріях про минуле людина згідно зі своїм вибором переноситься в иншу громадськість, не дійсну. „З певного погляду контемплятивна (созерцательная) пам’ять і мрії про минуле (la mémoire-rêverie) помагають нам вийти з суспільносте: се одна з рідких хвиль, коли нам удається ізолюватись зовсім, бо-ж наші спомини, особливо найстарші, належать тільки нам, і всі ті, що могли-б. відчитувати їх у нас так само, як ми сами, або зникли, або розсипались по світу. Але коли ми втікаємо таким чином від товариства нинішніх людей, то се лише для того, щоб опинитись серед инших людей — в иншім людськім осередку, бо наше минуле населене образами тих, яких ми знали. З того погляду людина може втекти з одної сучасности тільки під умовою противсгавити їй иншу“..
