реакція, яку описує Гальбвахс. Але часом, під впливом різкої неохоти до сучасности, вона здобуває активну силу і не тільки починає конкурувати з сучасністю, але часом просто нівечить її.
Над процесом локалізації — означення споминів, що закінчує властиву психологічну частину праці, ми не будемо ширше спинятись. Гальбвахс твердить тут, що локалізація спомину належить до кожного акту згадування, не в тім розумінні, що людина при кожнім спогаді може зразу-ж означити точно, коли' вона пережила згадане явище, а в тім, що людина завжди може приділити свій спомин до певної фази свого життя. Напр., каже автор, „хоч я не можу згадати, коли саме я навчився певного слова з якоїсь мови, то все-ж можу зазначити загально, що се було тоді, як я був у контакті з людьми, що нею говорять“. З другого-ж боку, поки людина не знаходить у своїй пам’яті того оточення, серед якого вона здобула певний спомин (не конче точний час його переживання, а тільки певні обставини, за яких воно відбулось), — вона не вдовольняється таким відірваним спомином і не використовує його в своїй мислі.
Таким чином Гальбвахс не відріжняє різко пізнавання споминів від їх локалізації, кладучи натиск на те, що вони мають все своє значіння й свою живучість лиш постільки, поскільки звязані з життям людини, з її соціальним буттям. З сього приводу зазначимо ще одне цікаве помічення, що доповнює попередні доводи про те, що вік споминів не має такого значіння для їх відновлювання, як се думають психологи, — а саме в питанні про нові спомини. Людина, згадуючи минулий день, звичайно може привести "силу споминів про явища дуже мало значні й не цікаві для неї: зустрічі на вулиці з незнайомими, розмови, образи краєвидів і т. и., але найбільша частина тих споминів за короткий час зовсім зникає з пам’яти. Гальбвахс поясняє, що й тут вік спомину не грає ролі; вони заховуються спочатку не тому, що нові, і не втрачаються тому, що стали старі. Справа в тім, що людина, живучи в громаді, напружує свою увагу на все, що відбувається в її оточенню, бо все воно, а особливо нові події, можуть мати колись на неї вплив, можуть зачепити її інтереси. Але на ділі не всі сі події виявляються такими важними для людини, і тому багато з них, по тім як їх незначність виявить себе, вже ніколи не освіжуються в пам’яті й здаються забутими. Вони не можуть бути локалізованими, а згадування без локалізації не буває. Отже й тут побут безпосередньо й очевидно впливає на пам’ять, підбираючи її зміст.
Сей принцип добирання змісту повторюється й у процесі будування громадської пам'яти, традиції, до котрої ми ще раз повертаємо. З великої сили нових думок і подій, що творять сучасність громади, вона теж відкидає багато таких, що виявились незначучимй, й вибирає те, що може збагатити її, що потрібне їй в теперішньому і може здатись на будуче. В кінцевих рядках книги Гальбвахс подає се підбирання змісту пам’яти громади з приводу відносин нових і старих традицій у досить патетичних виразах: „як Пантеон цісарського Риму давав пристановище всім культам, коли се дійсно були культи, так і громада приймає всі традиції, навіть найновіші, коли се тільки дійсно традиції (себ то упорядковані колективні способи поведення). Так само приймає вона й усі ідеї — коли се дійсно ідеї, себ-то коли вони можуть увійти в її спосіб думання, коли вони ще цікавлять нинішніх людей і зрозумілі для них. І з сього виходить, що громадська думка — своєю суттю є властиво пам'яттю, і зміст її складається з колективних споминів. Але тільки ті спомини й тільки те з кожного спомину затримується в ній, що громада може відбудувати в кожний час, опираючись на свої сучасні рамки“ (с. 402).
В другій частині книжки Гальбвахса розглядаються ріжні спеціальні рамки пам’яти: Колективна пам’ять родини, Релігійна пам’ять (La mémoire collective religieuse), Класова пам’ять (Les classes sociales et leur traditions). Тут знаходимо багато цікавих помічень, а особливо гарно розроблений розділ про ро-
