Софрон (відходячи). Де я його бачив? — де я його бачив?..
Петро. Гі-гі-гі… а то й згулив його.
Олена. Кажуть всі, що ти дурний Петре, а я ось й бачу, що ти розумний — розумніший від пана писаря.
Петро. Гі-гі-гі…
Іван. Я межи вами трохи повеселійшав і забув про моє горе. Бо коли я згадаю, що жив лише для Ании й сподівався, що коли верну з Америки, то й житимем на віки, а так воно не сталось і Анна зістала жінкою иншого, а не моєю, то на щож мені тепер придасться життя! Воно для мене лише мукою буде. Я не міг би дивитися на це, що Анна живе з иншим чоловіком.
Олена. Та воно й правда, що ти завівся в надіях. Але Анна тут невинна. Вона не хотіла йти за другого. Але, бач, пан писар розніс по селі вістку, що ти вже не жиєш що копальня тебе засипала, так Анна услухала родичів і вийшла за Михайла.
Іван. Знаю, що зроблю. Верну назад до Америки. Не хочу навіть в село заходити. А тебе прошу не згадуй навіть нікому, що я тут був.
Олена. Не лишай же мене, я також з тобою поїду…
Петро. А дивіть! Ганя! Ґаздиня йде!
Іван й Олена. Де?
Петро. Та ось, вона вже недалеко.
Іван. Що тут зробити, щоби не стрінутись з нею?
Олена. Скрийся тут між корчами.
Петро. Ходи, я тебе вже заховаю, (веде Івана в глибину і укриває його поміж кущі, потім вертає).
Олена. Господи, що тепер буде?
Ганя (убрана вже як молодиця). А де то ви застрягли? Я жду й жду з полуденком, а вас як нема, так і нема. Гадаю: певно що небудь сталося, може корови залізли в чуже і хто їх й заняв, так треба й подивитись і занести полуденок.
Петро. Та ні, я їх вже добре стережу.
Олена. А я ходила за грибами — шукала й шукала, та ні одного не знайшла.
