Могила придушив у Киеві нам духа;
Схоластика ёго засіла й у Москві.
Постала й там була письменницька засуха
Та не подужала міцнои голови:
Що в мові попсував невдаха Тредьяковський,
Воздвигли Ломонос, Державин и Жуковський,
А що гряде ійи великий властелин,
Пророкували нам Крилов и Карамзин.
Прийшов и сотворив нове в народіх слово,
Як царство сотворив нове колись Иван...
Ми спершу зиркали на Пушкина сурово,
Що ніби по Ляхах родивсь изнов нам пан, —
Аж ні! Котьляр, Гулак, ба й Квітка помилявся,
Що Руський наш язик Московщині піддався:
У скелі й нам пробив криничину Пекгас,—
Кастальськои напивсь попушкинський Тарас.
Бурлива в Кобзаря була вода живуща,
Які були в пісьнях и древні буйтурі;
Но він, мов соловей, вітав нас на зорі...
Ще раз прокинулась в нас Муза невсипуща:
Як нам до Батия живиі рокотали,
Так довго и письля Руйини не вмовкали...
Тарас нам нагадав ті «віщиі персти»,
Що на «живі складав», Бояне батьку ти!
