сама того не знала.
Виглянув у вікно із світлиці молодий козак: їде у двір віз із старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочиться по боках і б'ється по колесах; а із-за сивої бороди старо Гриви, із-за білої зими, червоніє літо: повен віз дівчат у квітках та намисті, — Орися як сонце поміж ними! Виглянув, та аж руками сплеснув: Цеж вона, цеж вона! І ото тоді почав на прямоту викладать свою мову пану сотникові, і хто він такай, і чого приїхав. Хтож він такий? — То це пан сотник знав давно: Миргородський осауленко, отаман у своїй сотні, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивитись, що там за Орися така, що там за дочка у сотника Таволги на усю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідатись, чи вже надбала шитих рушників у скриню… Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши позвав Орисю. Ввійшла у світлицю, червона як калина.
— От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи може підождеш кращого?
Хотьби тобі слово промовила, хотьби тобі очима глянула. Стоїть сердешненька і головку схилила.
Бачить пан-отець, що не діждеться від
