же, „ти, Параско! Хіба не чула, що він сказав дідові?“
І жаль їй було, сама не знає чого, що він їде свататься. Мякше від воску дівоче серце. Тане воно від козацьких очей, як від сонця…
„Щож“, каже Параска, „що їде свататься?! Судженої й конем не обїдеш!“
Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали до дому, свіжі та веселі; щебечуть як ластівки. Ще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертаються.
„Орисю, наша панночко!“, кричали дівчата, скоро розчинились ворота. „Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Сеж того козака, що ми бачили, сеж твого князя, сеж твого судженого!“
Гляне Орися, а в серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа, сама того не знала.
Виглянув у вікно із світлиці молодий козак: їде в двір віз із старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочеться по боках і бється по колесах; а ізза сивої бороди старого Гриви, ізза білої зими, червоніє літо: повен віз дівчат у квітках та
