возимо, та повези наших прачок до Трубайла.“
А той йому; „Добре, добродію, запряжемо. Чому не запрягти?“
І ото зараз іде, бере двох хлопців, викочує зпід повітки[1] віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що не раз у лихій годині, засівши за його, відбивавсь від Ляхів або від Татарви, не раз приняв через його й нужди немало, часом як трапиться було втікать із ним по корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопиться манівцем із залоги. Викочує старий Грива той віз тепер на иншую потребу; запрягає пару коней, що вже літа давно погасили в них той огонь, що кипить у серці, паше з очей і з ніздер, і кидає коня сюди й туди, на страх жінкам і дітям, а доброму козакові на втіху. Смирні тепер тії два білії коники ходили під рукою сивого Гриви, що вже давно відвик від козацького герця[2].
Отже дівчата Орисині несуть сорочки, шитії рушники, настільники і всяке добро; наклали повен віз, і самі посідали: усі в стяжках та в квітках, — Орися поміж ними, — і як мак у городі всі квітки закрашає, так вона сиділа поміж своїми дівчатами. Сивий Грива сів зпереду; хлопята
