Стріваннє. Здає ся не погодили ся в поглядах.
Стояв веселий соняшний весняний день 188… року. Серед широкого рівного степу, вкритого мягкими колїрами молодої зеленї, мов зомлїла, мов мертва маячить стация Н-ської залїзницї, що простяглась по самому кряжу поміж двох степових річок. Ввесь день самотне марить та стация, облїплена заспаними, неохайними жидівськими хатками, що́, як з землї вирослі ораз з нею, без ряду тиском тулять ся до неї наче грають в тїсної баби. Цїлїсїнький день не видко й не чутно нїкого на стациї, хіба зрідка простугонить по камяному бруку валка з хурою, та вибіжить їй на зустріч жид поджерґотить, попорядкує трохи, крутячись на рамцї з паличкою, поки люди ски́дають вагу, приладнає ся тут таки чи не можна одурити хурщиків, тай біжить тодї трюшки до дому, а біжучи одно мота й крутить головою, бо дума. Дума він і про ґешефт і про балабусте й про бурнус, що треба купити для балабусте, і про те, де-б зажити на його гроший, і впять про ґешефт. О, багацько думок є у кожного жида. — Знов тихо, хіба пересуне ся крадькома через вулицю нашороханий до всього боязкий приблудний собака, що́ набриднувши скиглити по господарю, та мов втративши останню надїю, ника як неприкаяний по заспаному місцю, шукаючи по задвірках якого заживку. — Го-
