Потім рибалки повкладалися спати, один Жук не лягав. Він водив його всюди, показував усі свої снасти, розказував, куди, що й як. Далі обід… сон… Сонце спускалось над вечір, як рибалки почали збіратись на роботу. Товариство почало прощатись.
— А знаєш, де Шестірний? — спитав Петро Жука.
— А де?
— Правовідом…
— О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо, як він високо піде вгору, — сказав на прощання Жук.
Товариство повернуло на Київ, а рибалки до човнів.
І часто Петро з гуртом і сам ходив до Жука в гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук иноді робив на неї і свої закиди. І вдячний же був за них Петро Жукові! То було слово самого життя, слово чоловіка, котрий не тілько бачив усе те, а й на своїй шкурі довідався добра того.
Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибче та глибче поринав у свою працю, зжився зі своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже в його столі. Живі люде, живі їх муки приневолили й самого Жука дивуватись не-аби-якому та-
