— Ні, гірше… У простого народу є пісня, казка…
— Що ж, він нею живе?
— Живе в часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа й серце просять роботи.
— Хай і так… Тілько це не дає йому їсти.
— Не дає. Ти вчиш його найлегче добути, а я обертаю людські очі на страшні картини нужди та горя, буджу жаль у серці…
Жук зареготався.
— Вибач мені, Петре! Вибач, будь ласка, за мій сміх! О-ох! Не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього… Хиба́ золото має серце? Та хиба́ металь проймеш словом? О, Петре! Ой, голубе мій! Не тут би тобі жити, не з цими скаменілими душами…
— Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не вразило душі! — відказав Петро.
— А через кілько літ ти повернеш людські голови на сей шлях? — спитав Жук. — Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люде й почали так думати, як ти думаєш! Візьми великих учителів, глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу, сьогодні живу — і сьогодні немає мені їсти, і ніхто мені не дасть