— Не так, Петре, — почав знову Жук журливим голосом, — не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від матері якоїнебудь помочі… Вона, вигодувана крепацькими руками, вирощена в панський сім’ї, не буде чистити тії риби, що син наловив її своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра — гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім’ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, й вона, холодна й голодна, клене своє тяжке життя в чужій хаті… Чого ж нам сходитись? На віщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?… Господь з ним! Хай дожива свого віку на своїм добрі, а я… я, як бач, знайшов собі й захист і роботу! Коли б ти знав, що за добра душа, що за серце оцей темний неотесаний мужик, як його всі величають. Йому просвіти бракує — правда! Та де ж йому її взяти, коли йому і хліба не стає?! А щодо душі та до серця, то хай наші пани поповчаться в його й добро так любити, й лихо прощати… Я, Петре, з ним косив по катеринославських степах, тягав чуже добро з барок і нагружав[1] судна на дніпрянському лимані, був по всяких за-
- ↑ навантажував (моск.)