їх ніколи. Чого краще? Щоб не далеко ходити — ти бачив наших рибалок?
— Ні.
— Гее! Завтра, братця, ходім на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря, туди. Там можна й їсти зварити, хліба тілько візьмемо.
— Добре! Добре!
Другого дня ще не вспіло сонце виткнутись, ще не вспіло продрати свої вогненні очі, коли київські гори курилися туманами, а Дніпро, запнувшися своєю димовою запоною, ховався від людських очей, — по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою, осідав на їх своїми дощевими краплями, велика роса мочила їм ноги. Вони йшли собі, молоді, жваві, веселі. Вели жартівливу розмову, співали пісень, ганялися один за одним. Оце крізь сірий туман щось зачорніло, пляма де-далі все висовувалась, виразніше витикалася.
— Що то, сіно? — спитав хтось.
— Та то ж курінь.
Підійшли. Кругом куріня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки, та геть одсторонь на вбитих у землю лозинах, дебелів[1] невід.
- ↑ те ж, що лебенів — ледви що видно його було
