лихі, стоять і вказують йому на поле, що тілько-що минув. «Дивись, дивись!» мов кажуть їх понурі очі… Петро й без того бачить. «Ой, мати, мати! Ти ж учиш любити!» шепче Петро. Виривається в його душі якийсь крик журби, якийсь лемент горя й росте, росте в його серці, окриває думки, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
Скілько раз по зеленій весні
Бачив вас по долинах розлогих?
Слухав ваші тяжкії пісні,
Ту голодну молитву до Бога?!
— шепчуть гарячі уста Петрові…
І тепер, тілько вийду на шлях,
Ховрашки[1] мов, розкинулись люде
По безкраїх розлогих степах,
І їх пісня тугу́ мою-буде…
Та туга́ з їх сльозами зросла,
У нужді та неволі кохалась,
Тим важкая безмірно така
І, як степ той, — широка-безкрая!
Далі… далі… Степи широкі, могили високі, села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими ру-
- ↑ степові звірятка, суслики