зубчатими серпами. Сонце стоїть над головою; пече, а не гріє. Біжить піт з женців, заливає очі, капає з носа, мов з лійки. А вони все колишуться, все посуваються далі та далі. Ось підвелась одна молодиця в чорній дерзі[1], підперезана червоною крайкою. Ухопилась вона нестямно своїми руками за спину і, кривлячись, розгинала її, охаючи.
— Боже поможи! — обізвався Петро з воза.
— Спасибі.
— Своє жнете?
— Ні, панське.
— А з якого?
— З десятого…
Візниця став, даючи волю паничеві побалакати.
— Поганяй, поганяй швидче! — каже Петро.
Коні рвонули, курява знялась — і видно тілько було, що молодиця знову схилилась, і знову заколихалася її постать. Далі курява все закрила. «Лихі, лихі люде!» думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають важкі думки голову; а перед очима — з одного боку, мати шепче: «лихі люде!», а з другого — вони,
- ↑ жіноча вовняна одежа, що її носять старі жінки, замісць плахти, вона чорна (дерга)
