— А куди, сину, тепер? — пита батько.
— А туди, куди й усі. До університету, в Київ.
— Тепер, сину, небезпечно по тих неверситетах, — каже мати: — гонять вашого брата, кажуть, з учених усе лихо встає…
— Петро не той, стара, — відказує батько: — він не стане з такими водитися.
У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли у инчих установах[1], викохались на инчих звичаях… «Что мні і тебі, жено?» вчувається йому, й носиться перед його очима святий образ святого Чоловіка.
— Чи знаєш, сину, Шестірного? — пита мати. — Ви з ним, хоч і не разом ішли, та ти б повинен його пам’ятати.
— А що він?
— У столиці вчиться. Через рік, кажуть, великим паном буде.
— А де Жук? — пита Петро.
— То пропащий, сину! — безнадійно сказала мати.
— Як саме?
— Так. Змандрував кудись. На заробітки пішов, чи що; тільки, як пішов, то й слух за його запав. Бідна мати до мене прийде, роз-
- ↑ в розумінню: обставинах
