— Грапове, — понуро відказує той.
— А де ж людське?
— Це все грапове: верстов на трицять вподовж і на двацять ушир…
І думає він молодою головою: чи ґраф то його оброблює, чи копаються його білі руки в сій чорній землі? А серце йому шепче: ні, ґраф у столиці гуляє, тепло йому й затишно, весело й роскішно, і не знає він ні в чому недостачі, бо не знає і краю у свойому добрі. Тут, замісць його, Німець заправляє: чужими руками землю оре, чужою працею її оброблює; а Жид за те гроші носить… Тепло й Німцеві, тепло й Жидові! Куплене добро, добуте чужою працею, склали на мужичі хури. Без краю потяглися вони степом до залізниці. А там залізний кінь помчить їх до моря, а море підхопить на свої чорні ребра — й помчить-понесе по всьому великому світу, по всій широкій землі, кинувши дома ні більше, ні менше — скілько треба на те, щоб не поздихали з голоду робітні руки… Добро пішло по світу, а гроші до пана… І гудуть його палати серед столиці бенкетами, грають вогнями, блищать золотом… А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню. Стелиться вона вітром на змочених його потом ланах, а сонце їх золотить своїм ясним світом. Що йому до того, хто