горах, долинах, по людських оселях; заглядав у темні шибки вікон, довідатись, чи впокоїлися люде; прокрався крізь ця́мрину у криницю, пірнув на саме дно невеличкою искоркою, вискочив — і пішов никати по калюжах, заглядати, в яри, зазирати в провалля.
Люде зраділи, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки безнадійно махнули рукою, зо зла сплюнули й собі простяглись, мов собаки, по своїх нарах[1]. Сказано: злі-лихі люде!
Петро Хведорович не спав. Він слухав, як достукувався дощ у його вікно, як гула хата, коли розкочувалися страшні грюканини грому, додивлявся, які кривульки рисували блискавиці. Як же все затихло, як занімів надвірній гомін, знову стала над його очима знайома пляма, і знову заходили в ній знайомі тіні… Ось він мчиться додому — вільний, скінчивши ґімназію. В його пилом припалій голові зароїлися всякі думки. Сонце стоїть серед неба, і світ його розстилається по полю: то половіє на жовтих нив’ях жита, то зеленим вогнем горить-миготить на ярині, то червоніє на лапастій гречці. Наздогін йому понеслись його думки…
— Чиє це поле? — пита він у кучера.
- ↑ тюремний піл, тапчан (моск.)
