червоний-веселий. Від його страшно несло хмелем. За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день скривавсь. Ускочивши в хату, він хотів щось сказати Жукові, й великим дивом здивувався, як почув, що Жука вже нема — й не буде.
Сідало сонечко в сизо-чорні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Як зарево блідніло-зменшалося, хмари, живі страховища, роздималися, піднімалися, і щось страшне гомоніло, блимаючи вогненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю, й зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно й парно літньої ночі перед дощем. Ось він і не забарився. Шваркнула блискавиця, обвиваючи вогненним поясом тюрму, і спустилася стрілою в яр; гогонула земля, ті́паючи[1] на своїх широких грудях, як пірину, здоровенні палати, височенні церкви й невеличкі прості хати; зацокотали шибки в вікнах; струснулися підвалини; загуло-зашуміло в повітрі. Дощ, як з відра, линув над землею і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, потьоки з гір, стрибаючи на пере-
- ↑ трусячи