бо піп так близько до народу; люде привикли попа батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу, дітей учи; у свято — народні беседи[1], повчай людей уму-розуму… Погано, що в вас медицини не вчать; воно б якраз пригодилося попові.
— Ту-у-ди! — розтягаючи, відказав Попенко. — Ради чого я буду це все робити? Що воно мені хліба дасть? Грошей дасть? Мужик іще поки темний, то і в Бога вірує: а вивчиться, то він і церкву твою забуде, і про батюшку поминай як звали. Прийдеться йому, коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися. І поученій твоїх не буде слухати!
— Зовсім не так, Грицьку, зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш. Тілько роби яке добро йому; не шукай слави та грошей через те добро. Школу поведи так, щоб виходили з неї не писарі-п’явки, а грамотні люде…
— Та ради чого я це буду робити? — скрикнув Попенко. — В мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам воспитаніє[2] дати, дочкам прида́не придбати, бо хто тепер бере безприданок?