довгі тіні… Тінь Жукова, як і хазяїн її, лежить серед хати на рядні — труситься, мов од холоду; Шестірного — сидить на дзиґлику і, схиливши голову, переходить то в одну, то в другу сторону, куди повійне вогненне зарево. Петрову тінь мов хто поставив серед хати; вона то підскакує вгору, то то опускається вниз; а тінь Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То вона опиниться коло тіні Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде й колихається нарівні з тінню Петровою; то згорбиться, мов хоче поцілуватися з тінню Шестірного; то заскаче й забігає по цілій хаті, по всіх кутках… Коли тіні стрибають, скачуть, трусяться, товариство, не дивлячись на те, веде мирну розмову. Попенко розказує про своїх знайомих бурсаків, про їх завзяття, про їх п’яні прогулянки, про розбій цілої валки обходу[1], про сільських попівен, попів, матушок.
— Попенку! — обірвав його Жук. — Оце ти розказуєш нам про свою братію, смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Де ти себе приткнеш, куди подінеш? Мабуть, так як і дід, прадід та батько поюртуєшся[2], покрутишся, поки молодий, а там,