Петро теж перемінився — підріс геть. Він уже в п’ятому класі: Шестірннй та Жук у сьомому; а Попенко — в богословії[1].
Ніч надворі холодна, зімова ніч, у суботу проти неділі. Такі ночі завжде зганяють людей у теплу хату, до ясного світла, до блискучого самовару. І коли надворі вітер виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, там у хаті, в теплому затишку, йде тепла розмова… Очі любо грають, із уст не сходить весела балакуча усмішка — і всі запивають її теплим та пахучим чаєм. Такі вечори часто проводив Петро у своїй рідній хаті. Тепер не те. Кругом померки, світла немає; червоне зарево полум’я гоготить з пузатої порепаної груби і світить на всю хату, все украшуючи в червоний колір: стіни, долівка й шибки — все миготить, мов розтоплене золото. Всі сидять коло груби й дивляться на вогонь, на його вогненні язики, що, сплівшись у купу, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять од того гарячого лизання, лопотять вогненними искрами і зливаються в одну хвилю вогню… Тремтить та хвиля, то піднімаючись високо вгору, то склоняючись набік, і разом з нею тремтить по хаті червоний світ, а у світові колишуться й бігають
- ↑ найвищі класи семинарії
